«Алла Горська. Портрет Василя Симоненка»
Національний музей літератури України володіє доволі значною і цінною колекцією малярських робіт художників-шістдесятників. Серед них полотна таких знакових майстрів як Алла Горська, Віктор Зарецький, Борис Плаксій, Галина Зубченко, Опанас Заливаха, Галина Севрук, Василь Перевальський та інших. Практично кожна робота має свою неординарну музейну легенду.
Що ж до графічного портрета Василя Симоненка роботи Алли Горської (лінорит, 114+45), то він вирізняється особливою, сповненою трагічним змістом, людською й мистецькою історією.
Насамперед вона пов’язана з самою постаттю Василя Симоненка (1935–1963), який належав до покоління, що постало, за поетичним висловом М.Вінграновського, “в саду порубанім”. І саме його “високорегістровий голос” прозвучав одним із перших у колі бунтівливого українського шістдесятництва. Щодо його творчості, то Ірина Жиленко зазначала: “Василь Симоненко писав просто і чесно, він тільки виписувався, тільки починався. Йому, відірваному від столиці та її новацій, було найтяжче. Симоненкові судився найдовший шлях у поезію і – на пекучий сум! – найкоротше життя”. Адже прижиттєвою виявилася лише одна невеличка збірка його віршів “Тиша і грім” (1962). Однак В.Симоненкові таки судилося стати знаковим автором – не лише в розрізі мистецькому, літературному, а й у суспільному. Бо його поезія перейнята такою потугою любові до України, що його змогли почути не тільки друзі та вороги, а й пересічні українці
Що ж до графічного портрета Василя Симоненка роботи Алли Горської (лінорит, 114+45), то він вирізняється особливою, сповненою трагічним змістом, людською й мистецькою історією.
 |
Насамперед вона пов’язана з самою постаттю Василя Симоненка (1935–1963), який належав до покоління, що постало, за поетичним висловом М.Вінграновського, “в саду порубанім”. І саме його “високорегістровий голос” прозвучав одним із перших у колі бунтівливого українського шістдесятництва. Щодо його творчості, то Ірина Жиленко зазначала: “Василь Симоненко писав просто і чесно, він тільки виписувався, тільки починався. Йому, відірваному від столиці та її новацій, було найтяжче. Симоненкові судився найдовший шлях у поезію і – на пекучий сум! – найкоротше життя”. Адже прижиттєвою виявилася лише одна невеличка збірка його віршів “Тиша і грім” (1962). Однак В.Симоненкові таки судилося стати знаковим автором – не лише в розрізі мистецькому, літературному, а й у суспільному. Бо його поезія перейнята такою потугою любові до України, що його змогли почути не тільки друзі та вороги, а й пересічні українці
То ж попри те, що часу для творчості поет мав зовсім небагато, В.Симоненко зумів сказати своїм сучасникам щось надто важливе й істотне, чого не забули й наступні покоління. Не даремно вірші В.Симоненка були покладені на музику й стали для українців знаковими. Прикметно також, що його поезія активно звучала під час Помаранчевої революції 2004 року. Оте: “Україно! Ти для мене – диво!” та “Хай мовчать Америки й Росії, Коли я з тобою говорю!” вразило й ошелешило багатьох. У свою чергу Революція гідності 2014 року також потужно артикулювала радикальнішу Симоненкову поезію й вона залунала численними гаслами з саморобних плакатів, написами на засніжених наметах, текстами наспіх роздрукованих листівок:
Народ мій є! Народ мій завжди буде!
Ніхто не перекреслить мій народ!
Або:
Тремтіть убивці! думайте лакузи!
Життя не наліза на ваш копил.
Ви чуєте? На цвинтарі ілюзій
Уже немає місця для могил.
А ще:
І кожного катюгу і тирана
Уже чекає зсукана петля!
Властиво й життєва доля В.Симоненка багато додала до актуалізації його поезії. Адже будучи членом Клубу творчої молоді, В.Симоненко в 1962 році разом з Аллою Горською та Л.Танюком збирали свідчення очевидців і знайшли місця поховання розстріляних у застінках НКВС на Лук’янівському та Васильківському цвинтарях, у Биківнянському лісі та підготували меморандум до влади з вимогою розголосити інформацію про масові злочини, а самі поховання перетворити на національні меморіали. А невдовзі його жорстоко побили в районному відділенні міліції. Це стало причиною смертельної хвороби нирок. В.Симоненко вважав це наслідком тих пошуків слідів масових розстрілів. Це підтверджує й доля двох інших учасників розслідувань: Аллу Горську по-звірячому вбили сокирою у Василькові та ще й приписали злочин її рідним, а Л.Танюка намагалися втопити, і лише щасливий випадок порятував його.
То ж 13 грудня 1963 року поет помер у Черкаській обласній лікарні за офіційною версією від раку нирок. Ховали В.Симоненка в Черкасах невтішні рідні й друзі. Як переповідає Ірина Жиленко, “…коли наші приїхали туди, Василева труна була виставлена в Будинку вчителя. Василь у труні, кажуть, був на диво гарний, хоч і змучений… Мороз стояв жахливий, близько – 25. А хлопці несли труну з Василем без шапок. І жахливо плакали. Дівчатка-художниці привезли червону китайку і несли за труною. Було море калини. Коли опускали домовину в могилу, вкрили її китайкою і засипали калиною. …Василь Симоненко своїм відходом немовби розчинив двері смерті, і слідом за ним пішли найкращі з нас: Алла Горська, Іван Світличний, Василь Стус…”
На дев’ятий день друзі в Медичному інституті влаштували резонансний вечір пам’яті Симоненка, для якого Алла Горська намалювала дуже оригінальний портрет поета, що був виставлений на сцені. Так склалося, що цей портрет ставши своєрідною легендою, згодом потрапив у фонди Національного музею літератури. Ірина Жиленко у книзі мемуарів “Homo feriens” згадувала: “…який портрет намалювала Аллочка! Це не портрет (там не ідеальна схожість). Але щось прекрасне і символічне: схилений профіль, оповитий калиною і китайкою. Прекрасний національний модерн”. Цьому полотну справді притаманна дуже потужна експресія й глибокий символізм. Виразний профіль трагічно самозаглибленого поета ніби проростає з червоного стилізованого ковадла чи короткорукого молота, увінчаного невеличким серпом. Можливо, що в такій композиції Аллою Горською закодована ідея тотожності знаряддя смерті й прославлення, як у християнстві хрест, що постав знаряддям катувань і символом воскресіння та довічного торжества Ісуса Христа. А округлі ягоди калини на полотні виразно нагадують краплі вичавленої на ковадлі крові. Відтак, на картині В.Симоненко постає і лицарем, що віддав життя за Україну, і тим, хто символізує віру в її національне відродження. Бо ж викупна жертва неможлива без крові. Трагічність, жертовність і неупокореність В.Симоненка, а з ним – і України – от що, власне, насамперед зчитується з цього полотна. В такому ж сенсі може тлумачитися і його колористика – червоне й чорне як журба і радість, життя і смерть у лаконізмі їх символічного вияву.
#Колекція_НМЛУ
Ніхто не перекреслить мій народ!
Або:
Тремтіть убивці! думайте лакузи!
Життя не наліза на ваш копил.
Ви чуєте? На цвинтарі ілюзій
Уже немає місця для могил.
А ще:
І кожного катюгу і тирана
Уже чекає зсукана петля!
Властиво й життєва доля В.Симоненка багато додала до актуалізації його поезії. Адже будучи членом Клубу творчої молоді, В.Симоненко в 1962 році разом з Аллою Горською та Л.Танюком збирали свідчення очевидців і знайшли місця поховання розстріляних у застінках НКВС на Лук’янівському та Васильківському цвинтарях, у Биківнянському лісі та підготували меморандум до влади з вимогою розголосити інформацію про масові злочини, а самі поховання перетворити на національні меморіали. А невдовзі його жорстоко побили в районному відділенні міліції. Це стало причиною смертельної хвороби нирок. В.Симоненко вважав це наслідком тих пошуків слідів масових розстрілів. Це підтверджує й доля двох інших учасників розслідувань: Аллу Горську по-звірячому вбили сокирою у Василькові та ще й приписали злочин її рідним, а Л.Танюка намагалися втопити, і лише щасливий випадок порятував його.
То ж 13 грудня 1963 року поет помер у Черкаській обласній лікарні за офіційною версією від раку нирок. Ховали В.Симоненка в Черкасах невтішні рідні й друзі. Як переповідає Ірина Жиленко, “…коли наші приїхали туди, Василева труна була виставлена в Будинку вчителя. Василь у труні, кажуть, був на диво гарний, хоч і змучений… Мороз стояв жахливий, близько – 25. А хлопці несли труну з Василем без шапок. І жахливо плакали. Дівчатка-художниці привезли червону китайку і несли за труною. Було море калини. Коли опускали домовину в могилу, вкрили її китайкою і засипали калиною. …Василь Симоненко своїм відходом немовби розчинив двері смерті, і слідом за ним пішли найкращі з нас: Алла Горська, Іван Світличний, Василь Стус…”
На дев’ятий день друзі в Медичному інституті влаштували резонансний вечір пам’яті Симоненка, для якого Алла Горська намалювала дуже оригінальний портрет поета, що був виставлений на сцені. Так склалося, що цей портрет ставши своєрідною легендою, згодом потрапив у фонди Національного музею літератури. Ірина Жиленко у книзі мемуарів “Homo feriens” згадувала: “…який портрет намалювала Аллочка! Це не портрет (там не ідеальна схожість). Але щось прекрасне і символічне: схилений профіль, оповитий калиною і китайкою. Прекрасний національний модерн”. Цьому полотну справді притаманна дуже потужна експресія й глибокий символізм. Виразний профіль трагічно самозаглибленого поета ніби проростає з червоного стилізованого ковадла чи короткорукого молота, увінчаного невеличким серпом. Можливо, що в такій композиції Аллою Горською закодована ідея тотожності знаряддя смерті й прославлення, як у християнстві хрест, що постав знаряддям катувань і символом воскресіння та довічного торжества Ісуса Христа. А округлі ягоди калини на полотні виразно нагадують краплі вичавленої на ковадлі крові. Відтак, на картині В.Симоненко постає і лицарем, що віддав життя за Україну, і тим, хто символізує віру в її національне відродження. Бо ж викупна жертва неможлива без крові. Трагічність, жертовність і неупокореність В.Симоненка, а з ним – і України – от що, власне, насамперед зчитується з цього полотна. В такому ж сенсі може тлумачитися і його колористика – червоне й чорне як журба і радість, життя і смерть у лаконізмі їх символічного вияву.
#Колекція_НМЛУ
